Анотація

Анотація. У статті розглядаються проблемні питання, що виникли в результаті доповнення КК України ст. 111–2, досліджуються шляхи усунення виявлених недоліків.

Не визнаючи криміналізовані у ст. 111–2 КК діяння ані зрадою ані колабораційною діяльністю, а утворюючи нове поняття, – «пособництво державі-агресору», і не пропонуючи при цьому розмежувальних ознак, законодавець додатково ускладнює кваліфікацію форм співпраці з агресором та посилює невизначеність у й без того не бездоганному понятійному апараті злочинів проти основ національної безпеки України.

Аналіз диспозиції ст. 111–2 та існуючих до її прийняття норм КК України свідчить про те, що наявні склади кримінальних правопорушень вже містили підстави притягнення винуватої особи до кримінальної відповідальності за різноманітні форми співпраці (допомоги, пособництва) з представниками держави-агресора, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, в тому числі окупаційною адміністрацією держави-агресора, а відтак необхідності у її прийнятті взагалі не було.

Ситуація, що склалася, не сприяє чіткості кримінально-правової оцінки дій осіб, що надають допомогу (сприяють) державі-агресору, гальмує досудове розслідування, а крім того, з урахуванням утворених нормативним «люфтом» корупційних ризиків, відкриває широкі можливості для довільної кваліфікації одних і тих самих дій підозрюваних в межах від кримінального проступку до особливо тяжкого злочину.

Виходячи з викладеного, а також з урахуванням практичної тотожності понять «колабораційна діяльність» та «пособництво державі-агресору» підтримуємо пропозицію виключити ст. 111–2 з КК України, оскільки вона передбачає колабораційну діяльність в її окремих формах, які вже визначені у ст. 111–1 КК України, а окремі її положення включити до тексту ст. 111–1 КК України] з відповідною диференціацією покарання.

Ключові слова: пособництво, держава-агресор, колабораційна діяльність, державна зрада.