Анотація

Стаття присвячена комплексному аналізу використання поліграфа у кримінальному провадженні, передусім у структурі тактики допиту свідків, потерпілих і підозрюваних. Досліджено міжнародні стандарти та зарубіжну практику (Frye, Daubert, Scheffer, Béland, позиції європейських судів), які підтверджують: поліграф не є доказом через відсутність достатньої наукової валідності, однак може застосовуватися як допоміжний орієнтаційний інструмент на досудовому етапі. Виокремлено підхід ЄСПЛ, що підкреслює необхідність добровільності, недопущення примусу та збереження автономності волевиявлення особи.

Розкрито психофізіологічні та психологічні засади роботи поліграфа, який фіксує не «брехню», а фізіологічні реакції, що відображають емоційне напруження та залежать від страху, тривоги, ПТСР, культурних або медичних впливів. Показано ризики хибнопозитивних і хибнонегативних результатів та важливість психологічного скринінгу, особливо щодо травмованих потерпілих.

Обґрунтовано криміналістичну модель інтеграції поліграфа у тактику допиту за структурою «пре-тест – тест – пост-тест», що забезпечує методичну та процесуальну безпеку. Визначено принципові відмінності використання поліграфа залежно від статусу особи: свідка – для виявлення чутливих зон і уникнення навіювання; потерпілого – лише у виняткових випадках; підозрюваного – виключно за умов добровільності, із забезпеченням права на захист та дотриманням принципу nemo tenetur (ніхто не зобов’язаний свідчити проти себе).

Проаналізовано підходи судів до оцінки поліграфних матеріалів: вони можуть враховуватися лише в сукупності з іншими доказами як орієнтовні дані, а висновок спеціаліста має ґрунтуватися на формулі «наявність / відсутність значущих реакцій». Запропоновано напрями вдосконалення законодавства й організаційно-методичної практики, включно з визначенням статусу поліграфа, стандартизацією методик і розробленням відомчих інструкцій. Перспективи досліджень охоплюють створення спеціальних протоколів допиту травмованих осіб, емпіричну оцінку ефективності поліграфа та можливості його інтеграції у цифрове доказування й у діяльність органів у воєнний час.

Ключові слова: поліграф; допит; кримінальний процес; доказування; криміналістичне забезпечення розслідування; криміналістична тактика; психофізіологічне тестування; свідок; потерпілий; підозрюваний; nemo tenetur; психологічна травма; ЄСПЛ; добровільність; процесуальні гарантії; аналітичний інструмент; воєнні злочини; цифрове доказування.