Анотація

Проведене узагальнення практики застосування звільнення від кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на водні ресурси, довело, що у переважній більшості таке звільнення здійснювалось у зв’язку з дійовим каяттям на підставі ст. 45 КК України. Крім цього, активно застосовувалась ст. 49 КК при звільненні від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності та у незначних випадках  ст.ст. 47, 48 КК (відповідно у зв’язку з передачею особи на поруки та у зв’язку із зміною обстановки).

Мета статті  полягає у тому, щоб на основі аналізу судової практики визначити основні проблеми, які виникають при застосуванні судами норм КК  України про звільнення від кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на водні ресурси.

Проведений аналіз судової практики наочно продемонстрував наступні проблеми:

1. Суди неоднозначно у своїх рішеннях підходять до: а)  врахування того, що злочин має бути вчинений уперше (у деяких випадках вказівки на це у судових рішеннях взагалі немає); б) конкретизації у своїх рішеннях щирого каяття, а саме: в окремих випадках суди взагалі не вказують на щирість каяття при застосуванні ст. 45 КК; у судових рішеннях відсутня належна конкретизація щирого каяття (так, суди переважно обмежувалися вказівкою на те, що особа “щиро покаялася у вчиненому”, “щиро розкаялася у вчиненому злочині”, “щиро покаявся”, “щиро покаявся у вчиненні злочину” тощо), як відповідних об’єктивних проявів (визнання протиправності вчинку, обіцянки виправитись, висловлення готовності до соціально корисної праці та ін.), що обґрунтовано визнається неправильним.
2. При застосуванні ст. 49 КК за злочини, що посягають на водні ресурси, в судів виникають труднощі стосовно: а) визначення початкового моменту перебігу строку давності. У своїх рішеннях суди переважно дотримуються вимог ч. 3 ст. 4 КК про те, що часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності; б) оскільки КК не містить окремого положення про порядок обчислення (перебігу) строків, визначених у ст. 49 КК, при вчиненні триваючих та продовжуваних злочинів, то судовою практикою сформований власний підхід, який в літературі визнається оптимальним: “строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання, явка з повинною, добровільне виконання обов’язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування) або з часу настання подій, унаслідок яких  поведінка особи стає незлочинною (наприклад, викрадення в неї зброї, яка незаконно зберігалася, смерть або досягнення повноліття дитиною, від тримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний)”.
3. Аналізуючи судові рішення, можна дійти висновку, що суди необґрунтовано визнавали зміною обстановки розірвання (закінчення) трудових відносин винного із роботодавцем (його звільнення з посади) та, навпаки, наявність (виникнення) таких трудових відносин (його влаштування на певну посаду) передусім тому, що така поведінка особи, що звільняється від кримінальної відповідальності, може об’єктивно і/або суб’єктивно свідчити про реалізацію нею наміру уникнути кримінальної відповідальності або про те, що звільнення здійснювалось за ініціативою роботодавця та було прямо пов’язано із вчиненням злочину.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, дійове каяття, водні ресурси, строки давності, передача особи на поруки, зміна обстановки.