Анотація

У статті досліджується  виникнення та закріплення інституту застави в законодавстві України та зарубіжних країн. Автори зазначають, що закріплення застави як одного із запобіжних заходів не лише сприяє досягненню завдань кримінального судочинства та свідчить про гуманізацію кримінального процесу України, а й кореспондує до практики Європейського суду з прав людини.

Мета статті полягає в детальному аналізі норм чинного законодавства, правової доктрини та правозастосовної практики, визначенні вимог до особи заставодавця у кримінальному провадженні, висвітлення гарантій забезпечення прав та реалізації обов'язків, а також окреслення окремих проблем, що виникають у практичній діяльності, та висловлення пропозицій і рекомендацій щодо їх вирішення.

Під час проведення наукового дослідження аналізуються статистичні дані застосування цього запобіжного заходу у практичній діяльності, що свідчать про недостатнє застосування застави під час здійснення кримінального провадження. Автори доходять висновку, що це зумовлене недоліками законодавчої регламентації, зокрема невизначеністю правового статусу заставодавця як учасника кримінального провадження, відсутністю чіткого механізму реалізації ним прав та обов'язків.

Проаналізуваши вимоги до осіб, які можуть бути заставодавцями, визначено основні види застави за ознакою суб'єктного складу. У статті зазначається про необхідність з'ясування даних про особу заставодавця, визначення його прав та обов'язків. Авторами обгрунтовано думку про те, що заставодавець як учасник кримінального провадження недостатньо наділений правами для реалізації покладених на нього обов'язків, зокрема у нього відсутнє право на відмову від зазначеного вище процесуального статусу.

У статті з'ясовано вимоги до предмету застави, зокрема належність останнього заставодавцеві на праві власності, а також з'ясування походження коштів. Автори наголошують на неприпустимості внесення як застави коштів, що були одержані у незаконний спосіб.

 Також висвітлюється проблема забезпечення безпеки заставодавця, оскільки у чинному законодавстві відсутні норми, що гарантували б безпеку особі, яка вносить заставу.

Дослідивши теоретичні та практичні аспекти правового статусу заставодавця як учасника кримінального провадження, зроблено висновок про те, що перспективи подальшого дослідження проблеми вбачаються  у вдосконаленні законодавства, запозиченні світового досвіду, вивченні та імплементації норм законодавства іноземних держав тощо.

Ключові слова: застава, заставодавець, запобіжний захід, предмет застави.